Лист герою

22 февраля 2014

Доброго дня, шановний Яремо!

Нещодавно я дізнався про ваші героїчні вчинки і вирішив написати вам листа. Я вважаю, що ви дуже нетипова особистість і не просто рядовий учасник Коліївщини. Хоч з самого початку ви мені здались трохи закомплексованим і  приниженим, тобто з дитинства затурканим і зацькованим наймитом, та це лише доля зіграла з вами злий жарт  «багатому на лати та на дрібні сльози».. Проте ваша висока гідність, яка в юності таки заявила про себе, змусила вас вступити до табору повсталих. Спочатку ви гнались за матеріальним, що як на мене не дуже правильно. Але згодом мене вражає ваше духовне відродження, коли по при головне ви ставили мету - здобути щастя. Ви - дуже сильний характер, і по при погляди інших, я не вважаю вас месником. Ви справді маєте ніжне і любляче серце. Я найбільше ціную в вашому характері працьовитість, цілеспрямованість, доброту, чуйність, щирість, мужність, винахідливість, здатність пожертвувати власним життям заради іншого. І я буду намагатися прагнути до вас, як до свого ідеалу.

Дякую вам! З повагою, добродій.

Доброго дня, Тарасе Григоровичу! Нарешті, наважилась до Вас написати. Чи до «Тебе» - все-таки не чужі ж люди. Як ти там? Не впевнена, чи знаєш ти, що робиться у нас на Украйні, тому спробую оповісти дещо.

Так, нелегко тобі було, але  знав би ти, Тарасе, чого вже люд український натерпівся після твоєї смерті… Це обман, що кріпацтво відмінили, пани, навпаки, могутнішими і лютішими стали… І голодом нас морили, і холодами сибірськими винищували, і свинцем розжареним пробивали тіла, твої послання не дозоляли читати, брехали, що ти в Бога не вірив… Та все знаходились люди, які твоєму величному ділу загинути не давали - пером проти панів воювали… Стус, Симонеко – та ти їх, напевно, і без мене знаєш, ви ж тепер Там разом. 

Пройшло вже багато літ, у нас тут комп’ютери, Інтернет, глобалізація, підкорення космосу… та ти не думай, що все зовсім змінилось - проблеми ті ж самі, що й у твої часи: «московини» і «жиди» Україну роздирають (ти тільки листа цього нікому не показуй, бо звинуватять і мене в «антисемітизмі» й «ксенофобії»). А ще люди по ночах плачуть до сих пір від панського свавілля та безправ’я свого – ну, точнісінько все, як у твої часи.

А! Та я ж найголовніше забула сказати - ненька наша Україна вже 21 рік як незалежна…  Та ти не поспішай радіти: на папері воно одне, а насправді, сам знаєш, як буває… От сидять там зараз в місті Києві «мужі мудрі», прикметні своїм недоумством, і вирішити ніяк не можуть, куди б оце Україні податись: одні в Європу тягнуть, інші кажуть, що без Росії нам не обійтись… Пам’ятаєш, батьку, як ти писав: «У чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає…». Не прислухається до тебе ніхто. Ні, ти тільки не подумай, що тебе не поважають. Поважають… Ще й як поважають: в кожному місті пам’ятник тобі стоїть, і всі твої роковини святкуємо.

І гетьман наш преславний вкотре заведе свого гвинтокрила і до тебе, до Канева, радитись полетить. Буде думу гадати, як би оце побільшепокрасти, вибач, обмовилась, «покращити» (втім, чого гріха таїти – не обмовилась таки!)

А як вже гарно наші політики-гетьмани про тебе говорять: «національним героєм» звуть і слів ласкавих не шкодують… А в них, щоб героєм зватись не просто народові треба подобатись, треба і в них шану заслужити, найперше –… світ цей покинути. Бо воно і не знати, чи любили б вони тебе так, якби ти живим був, радше – навпаки. Ось був у нас недавно журналіст славний, хоч і не звідси родом, Георгій Гонгадзе, писав як гарно: правдиво і гостро. Але ж який він в біса герой, якщо живий? Та знайшлись добрі люди - «допомогли» йому героєм стати… Та так, що вже 11 літ не можуть знайти тих, хто «допоміг». Ти не дивуйся - у нас воно тепер всюди так: злочинці вироки виносять. Бо ж в дзеркало то тицяти соромно, от і винних сердешні шукають.

Та й і освіта трохи змінилась: п’яних дяків у нас в школах немає (вони в міністерства подались), а діти вчитись не хочуть. Воно тобі, певно, дивно буде таке почути… І книжки мають, і зошити, а робити нічого не хочуть… А пам’ятаєш, як ти малим мав подертий зшиток, в якому вірші писав, і малював водою на каменях, бо грошей на фарби не було. Мабуть, змінились-таки, Тарасе, часи…

Ти вже вибач, що і мої «думи постали на папері сумними рядами»… Я б тебе без приводу не турбувала… Та, знаєш, я вірю, що ми впораємось. Так, Тарасе, ми впораємось, бо слово Твоє, ще поміж народом живе і житиме: не в кабінетах чиновницьких, не в пишних промовах недолугих гетьманів, а серед люду простого, в його тяжінні до справедливості, в його нескореності, в маленьких пошарпаних «кобзариках», які виховають ще не одне покоління УКРАЇНЦІВ.

 P. S.: Тарасе, якщо вже тобі до нас не приїхати, то попроси Його, щоб послав Кобзаря, такого ж, як і ти; хоч сліпого, та, головне, щоб серце зряче мав…

                                                                        З повагою і надією,

                                                                                               Ірина Баран

"Лист до Тараса Шевченка"

                                                        За тебе, рідна і єдина, щодня я Богові молюсь…

      Шановний Тарасе Григоровичу, славний наш Кобзарю!

      За вікном – ХХl століття. Але лист цей не в минуле, він – у сучасне. Колись Ти, Тарасе, звертався до « мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх», а тепер я до Тебе, бо щиро вірю в Твою невмирущість. Ти – наш сучасник, Ти з нами був і є зараз, хоча у Вічність відійшла душа Твоя. Вона, зболіла стражданнями свого знедоленого народу, не байдужа до нашого сьогодення, бо мав Ти «в серці те, що не вмирає». Я пишу цього листа, щоб поділитися з Тобою, мій улюблений поете, думками про нашу з Тобою Україну, її долю, її минуле, її сучасне й майбутнє. Пишу саме Тобі, бо ми з тобою – українці, нам болять одні болі, ми прагнемо однієї мети, ми сумуємо й радіємо разом, наш Тарасе! Звертаюся до Тебе, бо для мене Ти – не застиглий у віках пам`ятник чи портрет на стіні. Ти – наша совість і наша пам`ять. Це Ти денно й нощно  молився за свій народ і прохав Бога зглянутися на свою нещасну країну – дати її дітям жадану волю. Це Ти звертався до земляків своїх із проханням:    

                                             Прочитайте знову                               

                                             Тую славу. Та читайте

                                             Од слова до слова,

                                             Не минайте ані титли,

                                             Ніже тії коми…

                                             Все розберіть… та й спитайте

                                             Тоді себе : що ми?

                                             Чиї сини? Яких батьків

                                             Ким? За що закуті?..

   Ти добре розумів, що народ, який не знає свого минулого, не матиме й майбутнього. І Ти не помилився…

     «Єдина країна світу, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі немає. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не в нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судити їх треба, а просити пробачення за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час… Юнаки мої сліпії, горе мені з вами…» Майже по-твоєму, по-Шевченківськи, звучать ці рядки-признання Олександра Довженка. Гіркі, болючі рядки. І дата: « 14.04.1942». Уявляєш, як важко було писати таке в своєму «Щоденнику»! Страшна правда водила його пером. І найстрашніше те, що то була правда…

     Пройшли роки… Багато води сплинуло. Змінилося життя українців. Наша з Тобою країна, Тарасе, стала вільною, суверенною, незалежною державою, про що Ти так палко мріяв колись. Ми вивчаємо в школі історію світову й історію України. Гортаємо сторінку за сторінкою її трагічної й водночас героїчної долі. Захоплюємося нашими героями, дивуємося, співчуваємо. Будь певен, Тарасе, ми прочитаємо цю історію всю – «від слова до слова»! Зрозуміємо все й знатимемо її – свою, рідну, батьківську. Бо не перекотиполе ми, не безрідні манкурти, яким все одно, яким царям служити, за кого кров проливати. Ми – прадавній народ, що гідний називатися власним іменням – українці. Це наші, Кобзарю, пращури здобували ратної слави на полі бою, захищаючи рідні вкраїнські землі від хижих нападників, збудували дивовижної краси історичні культурні  пам’ятки, врятували свою багатостраждальну землю від вогню, насилля й гноблення. Наша історія – це історія народу-трудівника, народу-воїна, що віками бився за свою свободу, свято боронячи неньку Україну. Поглянь, Тарасе, ось вони – славні лицарі землі української! Мудрий князь Ярослав, який боровся зі злом, утверджуючи в життя земляків високе й прекрасне. Дмитро Вишневецький, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний – славні козацькі отамани. Духовний поводир свого народу й просвітитель Петро Могила, який намагався залучити українців до загальнолюдських цінностей. Скільки ж їх було – справжніх патріотів, які й життя поклали за рідну землю-матінку! А пам’ятаєш, Тарасе, Григорія Сковороду – філософа, педагога, поета, справжнього митця, якого «світ ловив», але так і не спіймав? Сходив він багато земель українських, навчаючи земляків жити мудро й праведно, в гармонії з природою, світом і самим собою.  А жінки! Недаремно оспівував Ти їхню нелегку долю, смутком і любов’ю віє зі сторінок Твого «Кобзаря». Додам лише, що нація наша може по праву пишатися своїми славними доньками-українками. Чого варта, наприклад, княгиня Ольга, дружина київського князя Ігоря! Небагато є жінок в історії, які силою розуму й здібностями могли б зрівнятися з нею, причисленою нащадками до лику рівноапостольних. А ще – Маруся Богуславка, Роксолана, Маруся Чурай, Леся Українка… Невмирущі легенди нашої історії.

      Знаєш, Тарасе, коли я познайомився з історією своєї країни, з минулим нашого народу, то був вражений тими випробуваннями, які випали на його долю. Як та свята Мати Марія, Україна віками народжувала синів і дочок на погибель і поталу ворогові. Пригадую, як вразила мене різниця між походженням російського слова «воспитывать» і українського «виховувати».  «Воспитывать» – від слів «кормить», «питать». А значить, ростити дитину – це годувати її, щоб росла й міцніла. Це в росіян. А в нас, українців, історично «виховувати» означало «ховати». Зберегти дитину. Щоб не вбили її, не знищили, не перетворили на яничара. Як страшно! І як добре, що походження цього слова не пов’язане з нашим сьогоденням. До болю зрозумілими стають слова відомої пісні            О.Кониського:               Боже, Україну збережи,

                                        Господи, помилуй нас!

     Дійсно, до самого Бога зверталися у своїх молитвах наші предки. А ще – до своєї мудрості й розуму. І тут є чим пишатися нашим із Тобою, поете, землякам. Адже в XVІІ столітті рівень народної освіти в Україні, за свідченням дослідників, був одним із найвищих в Європі. У той час, коли доросле чоловіче населення воювало проти чужинських полчищ, жінки не тільки обробляли землю, вели господарство, а й виховували дітей, давали їм належну освіту, готували вірних захисників свого краю. Пам’ятаєш, Тарасе, чудову українську жінку-меценатку Лизавету Гулевич-Лозку, з ініціативи та матеріальної підтримки якої були засновані Київські братські школи? Ця жінка разом із своїми однодумцями  стояла у витоків вищої школи серед слов’янського люду. Ні власних сил, ні власних чималих коштів не шкодувала вона, лише б бачити свою країну освіченою, прогресивною, розвиненою. Як мріяла разом із друзями про майбутнє українського народу, як сподівалася, що посяде він почесне місце серед цивілізованих держав. «Хіба наші люди вміють  наймитувати, гнути спину, та битися на шаблях і веслувати на чужих галерах? А хіба піїтика, філософія, риторика, граматика, геометрія не доступні українцям? Хіба вони не вміють урядувати, по-державному господарювати? – запитувала Лизавета. - Роксолана, Настя Лісовська, сорок років керувала Портою. Гетьман Сагайдачний тримає в страсі і турок, і татар. Он які в нас люди! Багато з них уславили вітчизну своїми писаннями, великим розумом! Треба нагадати чужинцям, які сіли на шию нашому народові, що ми не бидло…»

     І довела. До цих пір стоїть велична школа, а поруч – чудово розписана  незвичайної архітектури церква, дивуючи світ генієм українських майстрів, силою українського мистецтва! Пройшов час - і вдячні нащадки поставили на Подолі бронзовій пам’ятник Лизаветі Гулевичівні, покровительниці української науки. Стоїть він у віках і вдивляється у творіння свого розуму, в оновлену землю свою, у сивий Дніпро…

    Ось вони – справжні українські лицарі й берегині! Славні, розумні, красиві обличчям і душею, по-справжньому величні! Серед них і Ти, наш Кобзарю! Я вірю, що такі українці є й зараз. Вони несуть у собі вогонь любові до Батьківщини, запалений попередниками, так само палко вірять у силу української нації.

    Я, як і Ти колись, Тарасе, часто думаю: чому, за що нашому народові випало на долю стільки випробувань? Війни, розрухи, геноцид, майже остаточна втрата духовних цінностей, рідної мови. Чого вартий лише голодомор 33-го! А обрубування родових коренів, утрата національної гідності й самоповаги! Знаю, що й тобі, Тарасе Григоровичу, випікало болем серце, коли дивився Ти на ці страхіття. Стільки лиха спіткало Україну! Чому?! Письменник Василь Барка знаходить таку відповідь на це питання в Біблії: український народ має спокутувати свій гріх, який полягає у відступництві од віри, нешанобливому ставленні до Бога, руйнуванні храмів, закритті їх, масовому гонінні віруючих. Звичайно, скаже хтось, можна залишити цю землю, виїхати за кордон, звити нове «гніздечк», жити заможно й безтурботно. Можна, але ж…

                               Одна Батьківщина, і двох не буває.

                               Місця, де родилися, завжди святі.

                               Хто рідну оселю свою забуває,

                               Той щастя не знайде в житті.  

     І мені здається, що саме здобуття країною незалежності, повернення українцями рідної мови, рідної історії, нарешті, - правди призвели до значних змін у свідомості наших земляків, Тарасе. Бачиш, все більше й більше людей серед нас, які ніби пробуджуються від вікового сну, відчувають у собі ту гідність, яку називають національною свідомістю. Це дуже важливо, бо якщо ми не зрозуміємо, де насправді наша Батьківщина, хто ми, «чиїх батьків діти», що саме ми (й ніхто інший!) відповідаємо за минуле й сьогодення землі, на якій живемо, майбутнього в нас не буде. Не забезпечить нам його навіть найбагатша й найцивілізованіша з країн, яка може, звичайно, дати нам притулок. Притулок дасть, а Батьківщину – ні. Бо, як сказав поет В.Симоненко,

                                   Можна все на світі вибрати, сину,

                                   Вибрати не можна тільки Батьківщину.

     Лише ми – українці, лише наша держава – Україна. Згідно з деякими релігійними вченнями, кожна людина заслуговує саме на те життя, яке має, на ту Батьківщину, навіть на ту родину, які в неї є. Заслуговує  життям  предків і своїм власним. Тому великий гріх – відмовлятися від рідного, батьківського, бо це – найсвятіше. А від себе можу додати: гріх також – заплющувати очі, закривати вуха, не помічати беззаконь, брехні й несправедливості, живучи з принципом «моя хата скраю». «Ні, хата кожного з нас «не скраю», а в самій середині, в гущі подій. І всі ми – відповідаємо. За себе, своїх рідних, друзів, за все гарне й погане, що робиться навколо.

     А мова? Статистичні дані свідчать, що за останнім переписом населення 9 мільйонів чоловік у графі «національність» написали «українець», а в графі «рідна мова» - «російська». Так на очах у всього цивілізованого світу було зафіксовано ганебний для нації факт: кожен п’ятий українець став манкуртом. Ще раз було засвідчено існування проблеми «духовного Чорнобилю». І вирішувати цю та інші проблеми саме нам, і насамперед, – молоді.

    Я знаю, що Ти згоден зі мною, Тарасе, бо й сам «скраю» ніколи не був, а Твоя національна свідомість і зараз є для нас прикладом патріотизму й служіння своєму народові. Я впевнений, що прийде час і ми отримаємо свідомих і впевнених у власних поглядах молодих людей, які матимуть свою Батьківщину, свої історичні корені, пишатимуться своїм родоводом і все зроблять для свого народу, його щастя й добробуту. І тоді пророчими стануть слова поета: 

                                       Над нею пісня солов’їна,

                                       До неї тисячі доріг.

                                       Соборна мати Україна

                                       Одна на всіх, як оберіг.

                                       Така прекрасна, вічно юна,

                                       Мов і не знала лихоліть,

                                       Земля Дажбога і Перуна

                                       Ніким не зборена стоїть.

    Давай же, Тарасе, разом молитися, каятися й просити у Всевишнього щастя й долі нашій Україні:

                                       Боже милосердний,

                                                                 Боже наш єдиний!

                                       В розпачу і смутку

                                                                 Мати Україна!

    Нехай буде країна наша вільною й незалежною, бо вона, як ніяка інша, варта того:

                                       Боже наш великий,

                                                                 Ти ж бо дав народу

                                       Пісню солов’їну,

                                                                 Калинову вроду!

     Нехай живуть у мирі й злагоді українці, не ллється кров наших земляків на своїх чи чужих землях, не підніме ніколи руку брат на брата:

                                       На землі Ти судиш

                                                                 Правдою народи.

                                       Приведи ж, Всевишній,

                                                                 Нас усіх до згоди!

     Нехай світять над нами ясні зорі, нехай тихим будуть наші води, нехай родить нам зерно щедро й вклоняються вдячно рідній землі люди, що живуть на ній:

                                       Змилуйся над нами,-

                                                                 Всі ми твої діти.

                                       Зцілюють нам душу

                                                                 Мудрі заповіти!

    Нехай повертаються щороку з вирію птахи, в’ють свої гнізда біля наших хат лелеки; хай не забрудняться наші ріки й не затьмариться небо над нашими головами:

                                        Під святим Пророком

                                                                  Ми давно прозріли.

                                         У Христовім храмі

                                                                  Свічку запалили!

    Нехай родяться діти – нові й нові українці; нехай щасливою буде кожна українська родина:

                                         Каємося, грішні,

                                                                     За гірку провину.

                                         Захисти, Всевишній,

                                                                     Матір – Україну!

                                                        За тебе, рідна і єдина, щодня я Богові молюсь…

                                                                                                                         М. Бакай

Пишу листа я до Тараса

Свій лист я із вітання починаю,

Дня доброго бажаю усім нам.

І до Тараса погляд свій звертаю,

Складаючи маршрут своїм шляхам.

 

Про «Сон» колись писав Тарас Шевченко.

На щастя, «Сон» здійснився у житті:

Народ став вільним, і Вкраїна-ненька

Дає реально жити не у сні.

 

Садки вишневі коло хаток пишні,

Духмяний цвіт полонить навесні.

Хрущі гудуть, достигнуть вишні.

Дай, Боже, мир та спокій цій землі!

 

Не тая доля Катерин сьогодні –

Заробітчанками вони на чужині.

І їхні дітки ситі, добре вбрані,

Без пестощів матусь проводять дні…

 

Лунає дзвін Чорнобиля набатом.

Наш «мирний атом» отруїв лани.

Бракує трохи зелені Карпатам.

І забувають браття, хто вони.

 

Та ще шумить Дніпро ревінням лячним

І хвилі підіймає немалі.

Благослови, нас, Господи, завзяттям

І щастям повним нас Ти наділи!

 

Можливо, це короткий лист Тарасу,

Тарас, бувало, довшими писав.

Та лист – не думи, а для цього разу

Такі думки мені Творець послав.

І   варіант

У кожної людини є своя улюблена книжка: когось приваблюють пригоди, хтось віддає перевагу детективам, комусь подобається історія... Та є книжки особливі, які залишаються з нами завжди. їх не просто любиш — їх вважаєш найкращими друзями й порадниками. Я впевнена, що для багатьох українців саме такою книгою є «Кобзар* Тараса Шевченка.

Можливо, не відразу можна збагнути значення цієї збірки віршів. Щороку, майже з першого класу, ми вивчаємо їх, милуємося красою мови, співчуваємо героям Шевченкових творів. І лише згодом приходить усвідомлення, що «Кобзар» — це велика поетична розповідь про людське життя, в якому є і горе, і радощі, і страждання, і щастя. Це роздуми про те, як долати труднощі і жити — заради дітей, коханих, заради майбутнього.

Шевченко писав про свою епоху — далеке минуле. Зараз, здавалося б, усе змінилося: нема ні кріпацтва, ні самодержавства — головних ворогів сучасників поета. Але ж ми читаємо «Кобзар», і нам все одно цікаво, бо з плином часу не зникли такі поняття, як кохання, материнська любов.

А хіба не зустрічаємо іноді маленьке хлоп’я, яке «мов одірвалось од гіллі, одно-однісіньке під тином сидить собі в старій ряднині»? Коли я бачу зараз брудних і голодних дітей, що просять на хліб, згадую синочка Катерини, покинутого негідником-батьком.

Мені здається, що вірші Т. Шевченка роблять нас більш чутливими, вчать помічати чужий біль, чужі сльози. Я не пригадую жодного твору, де поет когось би звинувачував, картав (звісно, крім панів). Кобзар розумів і любив своїх героїв, прощав їхні помилки, необачність. Як він співчував Катерині, всіма зневаженій, принижений!

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Шевченкова книга багатотемна, в ній можна знайти хвилюючі розповіді про історію України та наших славних героїв. Можна зустрітися з неофітами у стародавньому Римі, з пресвятою Богородицею Марією, з Яном Гусом і кавказькими горцями. Здається, серце поета було таким великим, що в ньому знайшлося місце для всіх знедолених і скривджених. І кожного Шевченко зумів підтримати, захистити, а когось — надихнути на боротьбу.

Я впевнена, що буду повертатися до «Кобзаря* знову й знову. Може, у майбутньому відкрию для себе щось нове, але сьогодні най- зрозуміліші мені мотиви любові до людини. Переконана, що вони потрібні всім. Адже ми повинні мати чуйне серце, добру душу, повинні любити й поважати один одного. «Кобзар» дає цей урок любові й доброти. Саме тому він і став особливою книгою в житті мільйонів українців.

II   варіант

Утверджено державу. Україна здолала перехрестя епох, твердо стала на шлях європейського розвитку, планомірно та неухильно переходить до нових форм суспільного життя. Український народ крізь віки послідовно і мужньо йшов до цієї славної події важким і довгим шляхом. У нелегкій справі здобуття своєї незалежності підтримували рідний народ його славні співці — кобзарі, лірники, поети. Якби не вони, то, можливо, і не стала б Батьківщина незалежною, не мала б своєї назви — Україна. Адже за царських часів була вона лише Малоросією. Першим, хто сказав про неї як про Україну, хто оспівав її, оплакав і омріяв, був Великий Тарас Шевченко. Він пробудив народ від сну, підняв його на боротьбу за волю, за гідність, за право бути незалежним великим народом.

Найзаповітніші мрії про майбутнє України, про створення нового суспільства і краще життя різного народу втілені в поезіях «Ісаія. Глава 35», «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), «Заповіт». «Заповіт» Шевченко написав 25 грудня 1845 року в Переяславі, коли був тяжко хворим. Цими обставинами зумовлені зміст і тональність твору. Навіть тяжко хворий, поет турбується передовсім п.ро долю України, і після смерті він не бажає розлучитися з нею, заповідаючи поховати його «серед степу широкого на Вкраїні милій». Ііітевченко, не маючи власної родини, образ майбутнього суспільствауявляєу вигляді сім’ї:

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.

Для поета сім’я була найбільшою святістю, тому він стверджував, що у вільному суспільстві стосунки між людьми повинні бути як у великій родині.

У поезії «Сон» («На панщині пшеницю жала...») намальовано картину щасливого життя селян, але можливим воно стає тільки уві сні. Втомленій на панщині матері сниться, що її син і «уродливий, і багатий, не одинокий, а жонатий», і головне — вільний, «уже не панський, а на волі».

Та на своїм веселім полі

Свою таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

Любляча матір мріє навіть не про власне щастя, а про щастя сина та його родини. Нормальні стосунки між людьми мали б бути такими: вільна праця на вільній своїй землі приносить щастя селянській родині. Та закріпачені селяни мріяти про це могли тільки уві сні.

Свої мрії про нове суспільство найповніше втілив Шевченко в поезії «Ісаія. Глава 35», в якій постає образ гармонійного життя на лоні природи. Поет переносить цей образ у майбутнє: «незрячі про- зрять», «німим отверзуться уста, прорветься слово, як вода», настане нове щасливе життя, «вольнії, широкії скрізь шляхи святії простеляться». З’являється образ дороги, який символізує життя вільних людей в оновленому суспільстві.

Отже, Україна в творчості великого Кобзаря — це передовсім волелюбний народ, його душевна моральна .краса, героїчна визвольна боротьба за свою свободу. Шевченко мріяв про Велику Україну. Аїївелич вбачав у величі краси, неповторності душі її народу, у величі одухотвореної народної пам’яті. Всім своїм життям і невтомною творчою діяльністю боровся Кобзар за таке життя:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

III    варіант

Збірка не випадково була названа «Кобзарем». Уже самою назвою Шевченко засвідчує, що він виступає народним співцем, міцно зв’язаним з народом, з його традиціями, він людям «тугу розганяє». Але він не тільки співець, він поет, який «все знає... все чує», поет у високому значенні цього слова.

Сам кріпак, Т. Шевченко багато бачив і чув людського горя й стогону і, маючи неабиякий талант, зумів геніально просто вистрої- ти їх «на папері сумними рядами».

Програмний вірш «Кобзаря» — «Думи мої, думи мої...» У ньому поет висловив почуття свого нерозривного зв’язку з народом, невдоволення існуючою дійсністю, тугу за Батьківщиною і віру у світле майбутнє народу. Цьому народу адресує поет свої «думи-діти». «В Україну ідіть, діти! В нашу Україну...» «Там найдете щире серце і слово ласкаве, там найдете щиру правду, а ще, може, й славу...»27*

Так, Шевченкові думи, його твори-діти навіки посіли в серцях нашого народу і принесли славу їх творцю.

Ряд творів Т. Шевченко присвятив історичній темі. «Гайдамаки», «Никита Гайдай», «Назар Стодоля», «Іван Підкова» — у цих творах поет виступив глашатаєм селянської революції. У кожному з цих творів героєм стає народ, який повстав проти сваволі панів. Шевченко яскраво виписав і звеличив образи ватажків народного повстання: Залізняка і Гонти («Гайдамаки»); Тараса Трясила («Тарасова ніч»), який виступив на чолі козаків проти польської шляхти; Івана Підкови («Іван Підкова») — козацького ватажка, одного з керівників визвольної боротьби молдавського народу проти турецько-татарських загарбників; Яреми Галайди («Гайдамаки»), що з наймита виріс під час Коліївщини в непохитного борця, месника за кривди народні.

Найвеличнішим твором світової революційної поезії є поема

♦Сон» — нещадна сатира на самодержавну монархію. У ній ми відчули пекучу ненависть Шевченка до царського самодержавства: Миколи І (♦...неначе з берлоги медвідь виліз»), Петра І та Катерини II (♦...це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вто- рая доконала вдову сиротину»). А поряд з ними товкуться їх прислужники: ♦ блюдолизи... мов кабани годовані, — пикаті, пузаті...», ♦тупорилі віршомази», ♦братія», що з ранку сипнула у сенат писати та підписувать — та драти і з батька, і брата». І всі вони «...кати! кати! людоїди!»

З «політичної поезії Шевченка можна назвати «Кавказ», що пройнятий ідеєю єднання народів у спільній боротьбі з царизмом («Встане правда! встане воля! І тобі одному помоляться всі язики вовіки і віки!»); послання «І мертвим, і живим...» (...учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»); Заповіт» — звертання до народу, який повинен повалити ненависний кріпосницький лад, створити нове суспільство, нову, велику, вільну сім’ю вільних народів Поховайте та вставайте, кайдани порвіте...»).

Читаючи Т. Шевченка, кожного разу дивуюсь його точності у виписуванні образів у поданні картин природи, у вираженні почуттів і емоцій, які співпадають з моїми. Усе це вражає: звідки в простого селянина, кріпака, стільки краси, чутливості, навіть прозорливості? Та чому я дивуюсь, адже Шевченко вийшов із самого серця нашої Батьківщини, з самої народної гущі. Тому йому, як найкращому представнику нашого народу, притаманні всі його риси: ліризм, кмітливість, співучість, працьовитість, наполегливість, патріотизм, велике терпіння, співчуття до чужого болю, віра в краще майбутнє. Усе це є у творах великого Кобзаря, цьому ми вчимося в нього.

Серед безлічі творів художньої літератури найпопулярнішою була, є і буде для українців збірка творів Т. Г. Шевченка «Кобзар». Це своєрідна енциклопедія народної творчості, традицій, історії. Народний геній виступає справжнім Кобзарем, який передає через поезію нащадкам народний досвід, усе пережите і почуте.

Ця книга з’явилася в 1840 році. Літературна критика одразу відгукнулася статтями, які дали збірці позитивну оцінку. Український письменник Микола Бажан, наприклад, висловив таке враження від прочитаної книги Т. Г. Шевченка: «...мені здається, що я кладу руки на трепетне гаряче людське серце, що так багато пережило і так багато пізнало...» Аналогічних висловів від інших літературознавців було чимало.

У «Кобзарі» зібрано твори різних періодів творчості Тараса Шевченка: ранні романтичні балади, поеми соціально-побутові та історичні, громадянська, філософська, пейзажна й інтимна лірика* Перед нами розкривається весь геній Шевченка. Особливо відчувається зв’язок поета з народом: народнопісенні мотиви, тематика творів, спрямованість.

Народ відповідав великому Кобзарю пошаною, любов’ю. Його збірку мали майже в кожній хаті, про поета і «Кобзар* складали прислів’я і приказки: «Тарасові слова — то правда жива», «Зі сторінок «Кобзаря* зійшла правди зоря».

На мою думку, кожний громадянин України повинен читати, знати твори цієї збірки. Вони допомагають зрозуміти історію свого народу, полюбити природу рідного краю, відчути патріотичні мотиви творчості славного генія.

Пригадайте, скільки поезій Т. Г. Шевченка перетворились на відомі пісні. Це «Заповіт», «Думи мої, думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий» тощо.

Багато балад і поем присвячено жіночій долі. У баладах «Тополя», «Причинна», поемах «Катерина», «Наймичка* постають колоритні образи українських жінок із трагічною долею. Це мої улюблені твори, які читаю зі сльозами на очах. Бо це ж правдиві сюжети, які диктувало поетові саме життя.

У поемах «Гамалія», «Гайдамаки» описуються незабутні події історичного минулого України. Перед нами постають живі герої, ми бачимо криваві битви, відчуваємо жах, подив, збентеження. Але водночас виникають думки про міцність лицарського'духу народних героїв, вічну пам’ять нащадків про незламність, незалежність держави.

Осмислення історичної долі козацтва у творчості Шевченка

admin

Часи козаччини — це героїчні сторінки в історії України, славні сторінки подвигів і слави, героїв-лицарів, величі і краси козацької звитяги. Героїчне минуле нашого народу завжди захоплювало Тараса Шевченка, бо він був справжнім сином України.Поет говорить про «старину», як про «диво», що відійшло навіки.

Все йде, все минає — і краю немає,

Куди ж воно ділось? відкіля взялось? —

ставить він питання в поемі «Гайдамаки», порівнюючи героїзм козаків із рабською покорою їх нащадків, своїх сучасників. Своїми творами великий Кобзар прагне розбудити вільний козацький дух українців, підняти їх на боротьбу за волю. Він вірить, що

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

(«До Основ’яненка»)

Велич і красу козацької звитяги Шевченко розкриває в поемах «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки». Герої цих творів борються за волю проти ворогів свого народу і перемагають. Картину волелюбства і мужності українського козацтва в боротьбі з турецько-татарськими ордами показано в поемі «Гамалія». Із піснею вирушають запорожці визволяти своїх побратимів. Шевченко називає козаків «сердегами», «орлятами», «соколятами», із захопленням малює картину бою, в якому козаки демонструють свою хоробрість, молодецтво, завзяття:

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливе літає.

Ніхто на світі не втече!

Огонь запеклих не пече.

І. Франко назвав поему «Гамалія» «погуком козацького геройства, відваги і енергії». Шевченко зображує козаків мужніми, сильними, волелюбними людьми, які

Панували, добували І славу, і волю…

(«Іван Підкова»)

Вони завжди перемагають у поемах Шевченка, бо борються проти гнобителів свого народу. Красу і велич козацької звитяги поет бачить у тім, що вони прагнуть не власного добра, а волі і щастя свого народу. У поемі «Тарасова ніч» Шевченко зображує повстання козаків проти польської шляхти, яке очолює Тарас Трясило. Славний козак, «орел сизий», він щиро вболіває за свій народ:

Бідна моя Україна,

Стоптана ляхами!

Оспівуючи перемогу козаків над ворогами, Кобзар водночас глибоко сумує:

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля,

Бунчуки, гетьмани?

(«Тарасова ніч»)

Для Шевченка козацтво завжди ототожнювалося з волею і славою України. У поемі «Гайдамаки» він показує козацько-селянське повстання 1768 року. Ватажки гайдамацького руху Максим Залізняк та Іван Гонта постають перед нами як справжні національні герої, возвеличені народом і оспівані ним у піснях.

Герою поеми «Гайдамаки» Яремі Галайді притаманні всі риси справжнього козака: мужність, хоробрість, відданість справі, волелюбність, ненависть до ворогів та вірність у коханні. Саме такими сильними, відважними і духовно красивими людьми бачив Шевченко борців за справу свого народу.

Великий Кобзар пишався героїчним минулим українського народу. Боляче йому було думати, що від слави козаків, величі і краси козацької звитяги

…осталися Могили по полю. («Іван Підкова»)

Тому оспівує він героїв-козаків у своїх поемах, бо хоче, щоб вони назавжди залишилися в пам’яті народу і стали прикладом для нащадків. Ми повинні знати свою історію і пишатися нею, бо без минулого у нас немає майбутнього.