2.Якого значення надавали просвітники науковим знанням?

01 января 0001

2.Якого значення надавали просвітники науковим знанням?

  • Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив
    передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину і поширився на
    інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу
    становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя
    (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика
    релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав
    людини. Як ідеологія, Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії.
    Оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то
    діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні —
    матеріалістичні та атеїстичні — позиції.
       Просвітництво за своєю суттю
    оптимістичне, пройняте вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтувалася
    на переконанні, що наука і технічний прогрес створять рай на землі. Його
    представники не передбачили, що прогрес принесе свої проблеми, а «земний рай»
    весь час буде маритися на горизонті й відступатиме в міру наближення до нього.
    Просвітники багато в чому схожі на софістів Давньої Греції. І ті й інші є
    ідеологами демократії, які в боротьбі з аристократією піддали критиці
    традиційні вірування, виходячи з розуму як єдиної опори. Обидва напрями більше
    досягли в руйнуванні традицій, ніж у творенні нового. Проте між ними існує й
    суттєва відмінність. Софісти за відсутності науки як взірця істинності,
    релятивізували і суб´єктивізували розум, а просвітники вбачали в ньому запоруку
    абсолютної істини. Просвітництво, за всієї поліфонічності ідей, які воно
    об´єднує, не підривало віри в розум, а створювало культ розуму.
       З погляду історичного розвитку,
    Просвітництво є актом самоусвідомлення Європою Нового часу самої себе як
    самобутнього духовного утворення. В період Середньовіччя Європа жила в
    іудейсько-християнських ідейних координатах. В епоху Відродження вона
    наслідувала античність. В обох випадках вона жила за ідеалами, зразками,
    заданими іншими народами та культурами. Справжня Європа, яка дала людству такі
    побудовані на засадах розуму цінності, як сучасна наука і демократична держава,
    починається з епохи Просвітництва.
       Теоретичною передумовою Просвітництва
    можна вважати філософію XVII ст., зокрема Декарта з його настановою на розум і
    механістичним світоглядом, ідеї Локка (орієнтація на досвід, теорія природних
    прав людини), а також механіку Ньютона як зразок наукової теорії.
       Найбільшого розвитку Просвітництво
    набуло у Франції. Саме тут в атмосфері кризи інститутів феодалізму напередодні
    буржуазної революції ідеї просвітників охопили широкі кола освічених людей.
    Ідейним рупором і духовним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопедія,
    яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвітники, спочатку Жан Даламбер
    (1717—1783), а відтак Дені Дідро (1713—1784). Думки просвітників поширювалися
    не тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагувалися в памфлетах,
    дискутувалися в салонах.
       Найвідоміші французькі просвітники —
    філософи-деїсти Франсуа Вольтер (1694—1778), Етьєн Кондільяк (1714—1780),
    Шарль-Луї Монтеск´є (1689—1755), Жан-Жак Руссо (1712—1778) і представники
    матеріалізму Дені Дідро, Жульєн Ламетрі (1709—1751), Клод Гельвецій (1715—
    1771), Поль Гольбах (1723—1789) та ін. В Англії ідеї Просвітництва
    проповідували Джон Толанд, Антоні Шефтсбері (1671 — 1713), Джон Коллінз
    (1676—1729), Бернард Мандевіль (1670—1733) та ін. У Німеччині представниками
    Просвітництва були Християн Вольф (1679—1759), Александр Баумгартен
    (1714—1762), Готгольд Лессінг (1729— 1781) та ін.
       Просвітники піднесли розум до вищого
    ідеалу епохи. Щодо цього вони є спадкоємцями ідей раціоналізму Декарта і
    Лейбніца. Однак вони тлумачать розум дещо інакше, ніж їх попередники. Якщо для
    Декарта і його послідовників розум — це пасивне вмістилище вічних ідей
    (спільних для людини і Бога), то в просвітників розум набуває рис активності,
    постає як прагнення до істини, знаряддя перетворення буття. З цього приводу
    яскраво висловився німецький мислитель Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729— 1781):
    «Якщо би Бог тримав у правій руці всі істини, а в лівій — єдине і завжди живе
    прагнення до істини (навіть якщо до того ж я завжди і у всьому мав би
    помилятись) і сказав би мені: «Вибирай», я б смиренно впав на коліна перед його
    лівою рукою і сказав: «Отче, дай мені це! Право на чисту істину належить тільки
    тобі!»
       Розум, який раніше вважався пасивним
    знаряддям пізнання наявного буття (природного та соціального), просвітники
    мислили як знаряддя перетворення буття. У просвітників розум сприймає буття в
    перспективі його перетворення. Звідси дух реформаторства, який охопив широкі
    кола освічених людей, віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна
    перебудувати світ. Цей дух проник навіть в палаци монархів, породив моду на
    монархів-просвітників.